Мій дід, Лажевський Михайло Опанасович, роки життя - 1926-2010, під час Другої Світової війни був остербайтером в Німеччині. Спочатку працював на господарів, потім, коли Німеччина вже очевидно програвала, їх всіх загнали у концтабір у місті Цвайбрюкен (Zweibrucken) на заході Німеччини, майже на кордоні із Францією. Табір цей був майже невідомий, оскільки ув'язнені з нього виконували секретні роботи по будівництву і оздобленню німецької військової залізниці. Концтабір не було нанесено на жодні карти, і навіть саме його існування приховувалося. Так, коли в дев'яності роки Німеччина почала виплати компенсацій колишнім остербайтерам, моєму дідові спершу відмовили у виплатах, оскільки відомостей про концтабор, в якому його тримали, в реєстрі організації, яка займалася виплатами, не було. Тим не менш, вони завели активну переписку з дідом, в ході якої він надав їм безліч спогадів про місто Цвайбрюкен і сам концтабір. Це довело німцям, що дід говорить правду, і на основі його спогадів вони таки відшукали місце, де був концтабір та дізналися про його існування!
Я гуглила цей табір, але не змогла знайти згадок про нього. Можливо, він якось інакше називався або був приписаний до іншого місця. Або ж взагалі котирується як не табір, а інша верства закладу. В будь-якому разі, дід декілька разів отримував виплати від Німеччини, і я не думаю, що німці б платили компенсації комусь без доказів, що ця людина дійсно перебувала у концтаборі.
Табор у березні 1945-го звільнили американські війська. Дід розповідав, що в кінці війни, коли все чоловіче населення Німеччини, здатне тримати зброю, вже було послано на фронт, табір оберігали старі діди, які вже ледь рухалися, і якби ув'язнені самі не були виснажені голодом і важкою працею, вони б давно підняли бунт і побігли.
Під час наступу союзників табір мали знищити, але коли американська авіація з'явилася над табором, діди так полякалися, що покидали зброю і побігли. Ув'язнені також розбіглися і поховалися в лісі. Згодом приєдналися до американців і перші місяці після звільнення перебували у їхньому таборі.
Саме під час перебування у таборі американців мій дід почав писати свій щоденник. Закінчується щоденник поверненням до рідного села.
Власне, не закінчується, але записів стає дуже мало, буквально по одному за місяць чи декільки місяців. Дід просто залишає відомості про те, де зараз працює або навчається, і оскільки це не стосується його досвіду під час Другої Світової, я вирішила не переписувати ті записи.
Взагалі дід до старості зберігав тепле ставлення до американців (пам'ятаю, як він радів, що мені в школі викладали англійську саме американці) і досить скептичне до радянської влади. Казав, що надивився в Німеччині, що роблять радянські офіцери (що саме надивився він мені, дитині, не казав, але тепер, коли багато стало відомо, і я сама вже розумію). Наприклад, будучи досить успішним інженером, дід відкидав пропозиції вступити до компартії, що відкрило б йому шлях до академічного звання та просування по службі.
До речі, американці пропонували йому та іншим колишнім в'язням залишитися у них (потім я дізналася, що в Європі після Другої Світової існувало багато таборів для "переселенних осіб", де оселилися ті, хто не бажав повертатися до режимів у своїх країнах), але звичайно, що хлопцеві у 18 років було не до політики, кортіло лише повернутися додому і знайти рідних.
Так я і не стала американкою :)
Я гуглила цей табір, але не змогла знайти згадок про нього. Можливо, він якось інакше називався або був приписаний до іншого місця. Або ж взагалі котирується як не табір, а інша верства закладу. В будь-якому разі, дід декілька разів отримував виплати від Німеччини, і я не думаю, що німці б платили компенсації комусь без доказів, що ця людина дійсно перебувала у концтаборі.
Табор у березні 1945-го звільнили американські війська. Дід розповідав, що в кінці війни, коли все чоловіче населення Німеччини, здатне тримати зброю, вже було послано на фронт, табір оберігали старі діди, які вже ледь рухалися, і якби ув'язнені самі не були виснажені голодом і важкою працею, вони б давно підняли бунт і побігли.
Під час наступу союзників табір мали знищити, але коли американська авіація з'явилася над табором, діди так полякалися, що покидали зброю і побігли. Ув'язнені також розбіглися і поховалися в лісі. Згодом приєдналися до американців і перші місяці після звільнення перебували у їхньому таборі.
Саме під час перебування у таборі американців мій дід почав писати свій щоденник. Закінчується щоденник поверненням до рідного села.
Власне, не закінчується, але записів стає дуже мало, буквально по одному за місяць чи декільки місяців. Дід просто залишає відомості про те, де зараз працює або навчається, і оскільки це не стосується його досвіду під час Другої Світової, я вирішила не переписувати ті записи.
Взагалі дід до старості зберігав тепле ставлення до американців (пам'ятаю, як він радів, що мені в школі викладали англійську саме американці) і досить скептичне до радянської влади. Казав, що надивився в Німеччині, що роблять радянські офіцери (що саме надивився він мені, дитині, не казав, але тепер, коли багато стало відомо, і я сама вже розумію). Наприклад, будучи досить успішним інженером, дід відкидав пропозиції вступити до компартії, що відкрило б йому шлях до академічного звання та просування по службі.
До речі, американці пропонували йому та іншим колишнім в'язням залишитися у них (потім я дізналася, що в Європі після Другої Світової існувало багато таборів для "переселенних осіб", де оселилися ті, хто не бажав повертатися до режимів у своїх країнах), але звичайно, що хлопцеві у 18 років було не до політики, кортіло лише повернутися додому і знайти рідних.
Так я і не стала американкою :)
Дід на свій 80-ий день народження
Я не міняла орфографію та пунктуацію щоденника за одним винятком - замість російської "э" у діда всюди стоїть українська "є", (наприклад, "єти", "поєтому"), але я всюди писала "э", щоб не переключати розкладки.
Дід був україномовним, точніше, суржикомовним, але щоденник написано російською мовою (українським її варіантом) - думаю, що школа в селі Чеснівка (Черкаська обл, Лисянський р-н) була російськомовна, і учні вчилися писати російською, хоч і говорили побутово українською.
No comments:
Post a Comment