Написала цей текст майже рік тому, в березні 2014-го.


Сегодня муж рассказал одну деталь из боснийского военного прошлого - надо сказать, я сразу про их жизнь во время войны мало что знала, он старался мне ничего не рассказывать особо, щадил меня.
Сейчас-то уж, после всего пережитого, щадить смысла нет.
И вот, сегодня я узнала, что когда начали забирать взрослых мужчин, многие сначала сбежали из дому и прятались в лесах. Они планировали дойти до Бихача (тогда они жили в 120 км от Бихача, а последний был анклавом на оккупированной территории, и таким и оставался до конца войны - не пал и не сдался), и организовать сопротивление.
 Но в городе оставалась семья... И когда прошел слух о том, что если взрослых мужчин не будут находить дома, расстреливать будут всю оставшуюся семью, практически все они вернулись и сдались в руки врага. Кроме тех, кто предусмотрительно вывез семью в безопасное место.
Ну, а дальше - три увеселительных месяца в концлагере, бегство с малолетними братьями и сестрами под прицелами вражеских оружий в другую часть страны, 4 года войны по лесам и горам.
Кстати, в концлагере тоже пришлось терпеть все издевательства, избиения, убийства друзей и знакомых безропотно (хотя Руфад мне рассказывал, сколько раз хотелось задушить руками этих тварей, пусть и ценой собственной жизни), потому что в оккупированном городе осталась семья, практически в заложниках.
И все потому, что мать, моя свекровь, в начале войны уперлась и не захотела уезжать, пока еще было можно сбежать заграницу (тем более, что отец работал в Швейцарии и мог их всех вывезти к себе).
Поэтому еще раз повторяю для всех подруг - не геройствуйте и не стройте из себя жен декабристов. Если будет нужно - бегите, сломя голову, с детьми и старыми членами семьи. Вы и на расстоянии будете хорошей моральной поддержкой своим мужчинам, а мысль о том, что вы в безопасности, придаст им сил и мужества.

Написала коммент у Ибигдана, решила вынести его сюда, как отдельный пост:
когда я читаю о тяжелой жизни украинских беженцев и о том, как многие не бегут, потому что "там меня никто не ждет" и "как же я буду там жить", а слышала так же и "надо ребенку школьный год закончить", вспоминаю свою свекровь, которая с двумя грудничками, двумя дочерьми подростками и двумя сыновьями призывного возраста, один из которых уже успел побывать в концлагере, бежала из родного города и благоустроенного дома (это Югославия, Лугандону такие и не снились).
Так вот они: 1) платили огромные деньги, практически все, что было, за то, чтобы их выпустили из города оккупационные власти.
2) подписывали передачу всего своего имущества в пользу оккупационных властей
3) были высажены в чистом поле из автобуса и бежали куда глаза глядят, а вслед им стреляли очередями, чтобы не было соблазна вернуться
4) жили в ноябре месяце в неработающей школе все вповалку, человек 50 в каждом классе, спали на полу на собственных пальто, а потом нашли какой-то большой шкаф, и спали на нем. Причем спали на смену, потому что приходящие с фронта (это очень близко с линией было) мужчины тоже должны были спать там же
5) нашли заброшенный разваленный дом и жили там, питались гуманитаркой, о кофе и чаях только мечтали, заваривали веточки айвы вместо чая.
6) Больше года жили без электричества
7) Стирали белье в горной речке. Знаете, что такое горная речка? Я теперь знаю - это +15С в августе.
Это, на минутку, не Вторая Мировая, это девяностые! И это люди, привыкшие ко всем благам цивилизации, не знающие, что такое туалет на улице, не наш пролетариат.
И их тоже там "никто не ждал", там тоже была война, и бомбардировки, но не было прямой угрозы жизни, как при оккупаторах.
Зато они выжили и пережили войну. И на такие жертвы и лишения готовы те, кто банально хочет выжить.
А у всех этих оставшихся просто, очевидно, не выжить приоритет, а что-то другое. Или им там еще не припекло.
В любом случае, простите за прямоту - основную массу из них мне не жалко.

про мобілізацію та добровольців

Сьогодні ми з Руфадом говорили про те, що насправді ніхто не знає, як би він вчинив, якби довелося йти на війну. Тобто, навіть коли війна вже на порозі, але ти ще не отримав повістку і не був посланий на фронт - ти не знаєш, що ти робитимеш.
Бо, як каже Руфад, ті хто ХОТІЛИ на війну - ті вже там у складі добровольчих батальонів, ті не чекали призовів та особистого запрошення.

Але НЕ ХОТІТИ на війну - це цілком природньо і не має засуджуватися. Ми народжені заради миру і існування в мирі, а війна - це неприродний стан речей, тому немає нічого дивного, що ми її не бажаємо, або ж не бажаємо себе у ній, так би мовити.
А ще Руфад сказав, що він не впевнений, як би він вчинив, якби у БіГ зараз почалася війна. Вдумайтеся в це - він, бойовий офіцер з чотирирічним досвідом не знає, як би він вчинив, почнися війна знову!
І що якби він не пережив 4 місяці мук і принижень у концтаборі, після яких природно хотілося помститися першому-ліпшому четніку, можливо б він, як і багато його співвітчизників, дрімонув у Німеччину в перші ж дні.
І до речі, в Боснії не прийнято засуджувати тих людей, які обрали біжати від війни замість йти воювати. Тим більше, що ці люди допомагали з закордону, як могли.
Я декілька разів хотіла написати пост і спитати своїх френдів. чи збираються вони йти воювати. Чи, як написала одна людина в пості одного мого приятеля сьогодні - вмирати за Україну.
Але так і не написала і не спитала. Тому що абсолютно переконана, що жодна людина не може це знати про саму себе аж доки не настане той момент, коли це потрібно буде зробити.
Я тут щодня бачу людей, які з першого, другого і сотого погляду аж ніяк не лічать на воїнів - або сором"язливі, або фізично для цього непридатні, або занадто добрі душею, щоб вбивати. Але вони всі воювали, причому, впевнена, цей поступок був несподіванкою для них самих. Тому якщо ви не впевнені, чи готові ви йти воювати або чи хочете ви цього - заспокойтеся, це насправді найприродніше відчуття, яке може бути.
Бо не бояться і не сумніваються тільки, вибачайте, дебіли.

Вдохновленная примером Лены , решила сделать пост про наши цены. На примере одного шоппинга. У меня как раз удачно закончились все базовые продукты, вплоть до соли :) Пока покупала, казалось, что столько всего, ого-го, а даже наш маленький столик целиком не заняли покупки. Впрочем, на 27 евро (479 грн) они все же потянули. Подробнее: Овощи/фрукты: Морковка  75 евроцентов кило (13.60 грн) Буряк - 90 евроцентов за кило (16.30 грн) Яблоки эти самые дорогущие, по 1,1 евро за кило (20 грн). Можно купить и за 40 евроцентов за кило, но я такие не могу есть, мне надо жутко твердые и сочные. Но для пирога, например, могут и дешевые покатить
 

 Молочка: Сметана 850 мл, 12% - 1,4 евро (24,5 грн) Сливки 500 мл, 10% - 1,28 евро (22.6 грн) Масло сливочное 200 гр - 1,20 евро (21.7 грн) Это самое дешевое масло на самом деле, не понимаю - почему. Производство - Бельгия. Вообще бельгийское и немецкое масло у нас почему-то дешевле, чем домашнее или хорватское. Сметана и сливки местные, производятся в Бихаче (да, на заводе Meggle). Ведерки от сметаны просто шикарны, их можно использовать буквально для всего потом. В этом году хочу их задекупажировать и использовать для цветов. Молоко мы все еще берем домашнее, прямо от коровы, так что не покупаем, и я даже не знаю, сколько оно стоит в магазине. Домашнее стоит 50 евроцентов литр (9.07 грн)  

 Мясо (вегетарианцам отойти от экранов :) Мясо мы покупаем в мясной лавке, но теперь они открыли свой отдел прямо в супермаркете, так что покупать у них стало еще удобнее. Фарш говяжий - 4.34 евро (77 грн) за кило. Фарш берем уже готовый, потому что они его сами мелят буквально при тебе их того же мяса, что у них продается, так что разницы нет. Как-то хотели взять мясо куском и смолоть дома, поговорили про это возле прилавка, пока зевали по сторонам, мясник нам его сам сфаршировал ))) Говорит, мол, ну вы же говорили - смолоть, смолоть... Тот случай, когда сервис слишком услужлив ) Телятина - два куска с костью, не знаю откуда, вроде бы лопатка - 5 евро (90.75 грн) за кило Говядина - один кусок с костью, тоже не знаю, какая часть, для борща брала - 3.32 евро (59 грн) за кило. Как видите, по цвету телятина и говядина мало отличаются, потому что на самом деле это так называемая "юнетина", очень молодая говядина, почти телятина.

Куриный паштет от того же производителя, что и мясо - это крупная очень сеть по всей Боснии, называется Bajra (Байра). Кстати, если кто-то из балканских любит паштет Аргета (он же самый дорогой тут), то вам будет интересно узнать, что эта компания купила рецепт аргетиного паштета, и теперь их паштет по вкусу - один в один (проверено на нашем племяннике, который кроме Аргеты ничего в рот не берет) Одна баночка - 48 евроцентов (8.60 грн)
 

 Тесто фило, у нас называется "юфка", буду делать мужу сырницу, 450 гр - 86 евроцентов (15.4 грн). В этой упаковке примерно с десяток листов размером со стандартный противень. Конкретно это тесто - хорватское, есть также масса местных производителей, но не было в магазине. Минеральная вода "Киселяк", местная, из источников под Сараево. Слева - обычная минералка, цена - 45 евроцентов (8.16 грн) за полтора литра Справа - минералка с легким привкусом кивано и лайма, хит прошлого лета на Балканах, 66 евроцентов (11.80 грн) за полтора литра
 
 Макароны я беру только Barilla, благо они у нас недорогие по сравнению с Украиной. Итальянские. Именно эти самые дешевые вообще, 500 грамм - 97 евроцентов (17 грн), есть и подороже. Листы для лазаньи этой фирмы где-то полтора евро стоят.
 Местные майонезы я есть не могу, вот нашла единственный нормальный (мне иногда лень делать его самой, поэтому через раз покупаю), 430 гр - 1,5 евро (26.7 грн) - да, цена майонеза просто поражает, ну может есть гарантия, что он не совсем искусственный ))) Страну производителя не знаю, наверное ж Германия.
 
 Соль местная. По-турецки "тузла" значит соль, соответственно, угадайте, в каком городе БиГ производят соль? И куда ездили наши чумаки за солью? Правильно, в/на Тузлу ))) 40 евроцентов (7.2 грн) за кило. Соль тут вся супермелкая и вся йодированная. Другой просто не найти. Не понимаю, зачем они на пачке пишут "мелкая", если другой все равно нет ))
 Сахар. Не знаю страну-производителя, судя по упаковке, это собственная марка супермаркета, а супермаркет местный. Цена - 56 евроцентов (10 грн) за кило, по-моему, в точности как в Украине. Это средняя цена, есть марки дороже.
 Кофе. Это черное пахучее золото Боснии. Не знаю, есть ли в БиГ дом, где нет кофе )) Цена на кофе очень разнится, мы обычно берем вот этот, он один из самых дорогих. Цена - 3.34 евро (59.4) за полкило. Откуда кофе - не знаю, вроде местное
 Подсолнечное масло. Рафинированное, естессно. Тут нет нерафинированного. Цена тоже разнится, я не имею преференций, беру первое попавшееся обычно. Все равно у него для меня только одна функция - подмазывать сковороду. Для салатов использую нерафинированные запасы из Украины или тыквенное. Цена этого - 1.05 евро (19 грн) за литр. Средняя цена. Масло наверняка венгерское, даже если на упаковке будет писаться другое, просто Венгрия - самая ближайшая страна, где растет достаточно подсолнечника ))
 Лимонная кислота. Покупаю в промышленных масштабах, потому что очень быстро скапливается осадок в чайнике последнее время. Так что каждые несколько дней кипячу в нем ложку кислоты. Пачечка в 50 грамм - 23 евроцента (4 грн)
 Несъедобное, но важное ) Туалетная бумага - трехслойная, - 2.22 евро (39.5 грн) упаковка из 24 штук. Сравните с ценой такой бумаги в Украине и прозрейте! И это еще не самая дешевая бумага. Сверху на бумаге - слева салфетки для мытья окон - суперудобные, вытирают окна до блеска, принцип как с газетой, только впитываемость лучше. 2.3 евро (40.80 грн) за два рулона. Справа - кухонные бумажные полотенца, 1.38 евро (24.5 грн) за два рулона.
 Вот такие у нас цены. Надеюсь, что было интересно :)

Так от. Про боснійський приклад, або чому я скептично ставлюся до результатів перемовин. Мало хто за межами Боснії це знає та про це говорить, але злам у ході боснійської війни стався не тоді, коли на неї нарешті звернуло увагу НАТО, а тоді, коли боснійська армія зміцніла настільки, що почала по всіх фронтах гнати сербську в три шиї.
По суті боснійська війна може бути поділена на два періоди: 92-93 роки та 94-95 роки,як у фінансовому, так і у воєнному сенсі.
Якщо в перший період для боснійців була повна дупа, люди ледь виживали, армія втрачала населенний пункт за населенним пунктом, зброї та амуніції майже не було, то далі все пішло краще й краще - держава почала отримувати фінанси ззовні, від діаспори та "сочувствующіх" мусульман світу, армія отримувала безліч зброї, але - що найголовне (бо ж ви розумієте, що не кількість зброї виграє бої), в командування армії прийшли професіонали.
Це вже не були напівголодні хлопці у кедах, як в перші роки, вони вже знали, що таке війна, пройшли тренінги та реальні бої.
 Фактично, якщо ми говоримо, що з українською армію за рік відбулася чудесна трансформація, то те, що відбулося з боснійською армією можна назвати "левел - бог", бо на початку війни її, власне, не було. Взагалі.
 Так от, це все передісторія.
І звісно, ви маєте розуміти, що всі ці роки щонайменше кожні три місяці воюючі сторони сідали за стіл переговорів. Домовлялися, шось там ділили, якось там планували припиняти вогонь. А шо? І нічого. Перший рік боснійці ще раділи кожним таким перемовинам, далі просто використовували час перемир"я, щоб, образно кажучи, добряче начистити кулемет (до речі, задоволенно констатую, що між українцями теж вже шириться цей реалістичний підхід до справи).
І от настав такий момент, коли сербське війско втратило всі території, яке зайняло на початку війну, та ще і інші докупи, і тоді товарищі Младич і Караджич, ці балканські захарченко і плотницький, подзвонили Мілошевичу в паніці зі словами: "Президенте, вирішуй шось зі свого боку, бо тут все пішло у п*зду" (соррі, так сказали, шо можу подєлать). Це, до речі, реальна цитата, запис розмови зберігся.
І лише після цього сербська сторона раптом проявила сговорчівость й пішла на результативні перемовини. А до цього вони хотіли не те шо шматок Луганської і Донецької областей, практично половину країни хотіли відтяти.
 Та й те, спитайте будь-кого з боснійців (говорю про всі три народи), чи подобається їм отой устрій, який Дейтонська угода нав"язала країні, і ви не знайдете жодного, хто б відповів ствердно. Тобто мир настав, але умови цього миру не задовольнили нікого. Ну, може хіба шо автора цих угод ))
Тобто, про що я. Про те, що аж поки українська армія не матиме дуже очевидної переваги та не почне давити по всіх фронтах цих тарганів, ніякого стимулу до припинення вогню у ворожої сторони не буде. Це факт.
 Ну, або Хуйло нарешті лусне. Економічно, або, ще б краще, фізично.
Тобто, аж поки вони не відчують, що вони вже у програшній позиції. Поки що я не бачу цього ані по їхній поведінці, ані по риториці. Тому я не вірю, що ці перемовини до чогось призведуть.
Максимум, чого я чекаю від них - звільнення заручників. Що вже буде чудовим результатом. Але все одно - Порох реальний чувак, тому що "гра нервів" в данному випадку дуже важлива, і він її виграє.
І тільки після сьогоднішньої ночі я почала розуміти, яким реальним чуваком був Президент Боснії Алія Ізетбегович, цей маленький дідуган, який абсолютно спокійно тримався на перемовах з двома четницькими орками та на дипломатичному полі виборов для своєї маленької і невідомої країни моральну перевагу.

(напис на фото - вислів Алії Ізетбеговича: "Присягаємося Великим Богом, що рабами не будемо!")

Може не на часі в ці останні вже хвилини очікування ефемерного перемир"я, але шось згадалося в тему, як Руфад розповідав, як у них настало перемир"я з хорватами.
Вони ж спочатку й з хорватами добряче билися, так що тут реально воювали "всі проти всіх". Щоправда, з хорватами це були скоріш локальні конфлікти (сукобляваня бггг), а з сербами на набагато більшій території та більш масштабно.
І ще одна різниця їхнього конфлікту з хорватами, що коли перемир"я було підписане на найвищому рівні (між Туджманом і Ізетбеговичем), воно свято виконувалося всіма сторонами. З сербами так не могло бути. Ну бо братушки, самі розумієте.
Так от, коли між хорватами та боснійцями було підписане та оголошене перемир"я, то буквально за одну ніч бійці з обох боків не просто припинили воювати, вони одразу почали ходити один до одного на каву у бліндажі та взагалі дружити, наче нічого й не було.
Таке враження, що вони взагалі не розуміли, чого оце побилися. Ну бо начальники сказали, шо так треба. Коли сказали - всьо, більше не треба, вони собі й припинили :)
От як буває, коли воюють цивілізовані народи.
Шкода, що нам з противником так не пощастило.
П.С. Захотілося ще додати, що цивілізоваі народи взагалі не воюють, але рука не підіймається, бо напевне немає народа в світі, який не воює.

Прочитала зараз статтю місцеву про старшокласника Анте з Мостару, який так боїться мусульман, що ніколи не бував на лівому березі свого міста (мусульманській частині) та на Старому мосту - візитці міста та одним з найбільш впізнаваємих символів Боснії.
Мабуть боїться, що його там в трусиках розіпнуть, а потім снігурами нафарширують. Пройшло 20 років від закінчення війни в Боснії, цей малий народився вже ПІСЛЯ війни. Можете уявити собі, в якому середовищі росте ця дитина, яка боїться пройти вулицями власного міста, бо (цитую) "хтось може впізнати у мені хорвата, і тоді будуть проблеми".
До речі, я була на обох берегах Мостара. Вижила на обидвох. Мій мусульманський чоловік теж.
І безліч людей щодня ходять туди-сюди без будь-якої небезпеки для себе.
Це страшне. Ми сподіваємося, що виросте покоління, яке не буде інфіковане совковим образом мислення, але як показує досвід Боснії, люди можуть жити практично фейс ту фейс одні до одного, але продовжувати варитися в тій самій атмосфері упереджень та ненависті до ближнього свого.

і ще кілька слів про ООН...

Про інтервенцію, про яку сьогодні говорить багато людей.
Інтервенцію наразі здатні виконати тільки дві сили в світі – НАТО та ООН.
Детальніше про те, що таке їхня інтервенція. Якщо б у події вмішалося НАТО, мало не здалося б і нашим, і вашим.
Ці хлопці не виступають на жодній стороні, крім своєї, тому правила, яки б вони привнесли у державу своєю інтервенцією, можуть не сподобатися в першу чергу нам.
Багато хто вважає, що війну в Боснії вирішило саме НАТО, однак це далеко не так – війну власне вже було вирішено, НАТО лише загальмувало просування боснийської Армії далі до міст, які контролювали серби, та нав"язало країні ту саму Дейтонську згоду, яку тут всі називають скоріше «незгодою», тому що конфлікт вона не вирішила, і національне питання у Боснії залишається гострим вже 20 років поспіль.
Це неймовірно важко – жити в країні з такими умовами, я б ворогу не побажала, а тим більше рідній Україні.
До того ж, існують сильні і небезпідставні підозри, що ще в 1999-му році НАТО дійшло згоди з Росією та «віддало» під її контроль весь екс-СРСР за обіцінку не втручатися у події на Балканах.
Як інакше пояснити невтручання Росії у бомбування Сербії та невтручання НАТО у війну з Грузією.
Тепер про ООН. Ліпше, ніж як у фільмі «Нічия земля», описати дії ООН у воєнних конфліктах описати не можна. Я розумію, що зараз не час і не місце дивитися кіна, але подивіться, коли з»явиться час. Недарма фільму дали Оскара, ох не дарма.
Війска ООН виконують миротворчу функцію, простіше кажучи – функцію спостерігачів. Вони реально нічого не вирішують.
Якщо хтось не знає історії такого собі містечка у Боснії під називом Сребрениця, розповім, що побиття тисячі цивілів стало можливим, незважаючи на безпосередню присутність на місці подій цілого батальону голандських оонівців. НА МІСЦІ ПОДІЙ, а не десь поруч!
І в той час, коли місцевих людей кровожерливо вбивали, голандськи солдати писали на стінах дому, де переховувалися, ганебні написи на адресу місцевих дівчат. Це не мої фантазії, ці написи можна побачити і зараз, я їх бачила власними очима.
До речі, про це мало хто знає за межами Боснії, але ще в одному місті країни подібний сценарій мав абсолютно вірогідні шанси, місто Жепча також було анклавом на сербській території, і його чекала доля Сребрениці. Але так склалося, що в цьому місті випало патрулювати укрбату ООН. І українці відкрили вогонь по сербах, що наближалися до міста, та врятували його мешканців!
 Тобто зрозумійте, що навіть у війсках ООН єдині люди з яйцями – це українці.
Отже – ми самі за себе, і це наразі краще за будь-яку інтервенцію. Хоча би як не було страшно і самотньо...

Розкажу вам одну історію, абсолютно реальну, про миротворців ООН. Конкретно - тих, що приймали участь у вирішенні конфлікта в Боснії.
Це були представники регулярної армії якоїсь, скажімо так, дуже африканської країни (яка на свою біду є членом ООН, а тому має поставляти й миротворців).
Побули вони, значить, в Боснії, повернулися на батьківщину, і от беруть у них інтерв"ю про їх миротворчий досвід в цій війні.
О-о-о, кажуть миротворці, там люди зовсім інакше воюють! У них бомби, пістолети, дуже страшно! Вони коли воювали, ми ховалися і чекали, коли все закінчиться. А ще вони живуть в великих будинках, кам"яних, ми таке вперше бачили!
От, друзі мої, вам і відповідь на питання, що таке "миротворець ООН".
Не знаю, звідки у всіх враження, що це якісь поголівно спецназівці з суперпідготовкою, це ж не НАТО вам і не Іноземний Легіон. Воювати за нас вони не будуть.
Знаєте, чим відомий в Боснії український миротворчий батальон ООН? Спекуляціями з бензином в Сараєво.
 І це ще нам пощастило, бо голандський батальон асоціюється лише з одним словом - Сребреніца.
У безглуздості ОБСЄ вже всі переконалися, а щодо миротворців ООН ще маєте ілюзії?
Вкотре вже закликаю подивитися фільм "Нічия земля" (оскароносець, до речі), він дає абсолютно вичерпну відповідь на те, що таке миротворці ООН та яку користь вони приносять.

чи є сенс говорити про "хорватський сценарій" в Україні?

Перевела статью Руфада. Простите, на русский (и так задолбалась, легче с английского переводить, чесслово, чем эти ваши братские славянские языки))).
Как предисловие хочу сказать, что на эту статью его сподвиг один сегодняшний пост от Юрия Бутусова, которого я глубоко уважаю за то, что не раз за этот год меня вытаскивал из депрессняка, но в теме югославских воен он не совсем все же разбирается. Ну, nobody`s perfect :)
Предисловие номер два, для тех кто не в курсе еще - мой муж босниец, воевал в Боснии с 1992-го по 1995-ый год, причем довоевался до офицерского звания, так что в вопросах знания юго-воен я ему доверяю больше, чем всем нашим доморощенным экспертам(тм).
ПЕРЕПОСТ ПРИВЕТСТВУЕТСЯ.
"Слежу на некоторыми украинскими экспертами, которые часто сравнивают сегодняшнюю войну в Украине с войной в Хорватии. Должен согласиться, что начало весьма похоже, практически идентично. Сербы в начале организовали так называемую «Сербскую территориальную оборону» и SAO (Сербские Автономные Области), которые позже, после международного признания Хорватии независимым государством, объединили и переименовали в Республику Сербскую Краину.
В начале войны у Хорватии не было армии. Первые вооруженные объединения были сформированы из сил МВД и назывались «Собор народной гвардии» (типа Нацгвардии в Украине). Только после международного признания Хорватии создается HV (Хорватское войско). 
В этом и состоит основная разница, ведь в начале конфликта в Украине была какая-никакая армия и вооружение, в то время как хорваты блокировали казармы JNA (Югославской народной армии) и отнимали оружие, таким образом вооружаясь. Естесственно, большое количество оружия покупалось из стран бывшего Варшавского договора, а также самой России (несмотря на то, что официально она занимала сторону сербов).
За почти год военных действий восставшие сербы добились контроля над третью территории Хорватии. После падения Вуковара (ноябрь 1991-го) ситуация стабилизируется, и наступает долгое перемирие без военных действий. На линии фронта размещаются миротворческие силы и начинают процессы переговоров.
Первая военная операция, «Молния», была проведена 1-го мая 1995-го года, и всего за один день HV освободило территорию Западной Славонии на севере Хорватии. То есть, через три года перемирия.
Заверщающая операция, «Буря», проведенная в период 4-7 августа 1995-го года на юге Хорватии, означала конец войны в Хорватии.
 Если рассматривать Хорватию обособленно и анализировать события только в Хорватии, можно получить абсолютно ошибочную картину хорватской войны. Успешно проведенные операции и завершение войны в Хорватии возможно правильно анализировать, только рассматривая полную картину конфликта на территории бывшей Югославии.
На самом деле перемирие в Хорватии было подписано и соблюдалось со стороны сербов, поскольку они добились контроля над теми территориями, где и хотели, дальнейшей же целью было присоединение этих территорий к остатку Югославии (Сербия, Черногория, и на тот момент все еще БиГ и Македония). Что значит, что перемирие было в интересах сербов для воплощения их дальнейших планов.

На карте красным цветом выделены территории в Хорватии, контролируемые сербами.

Когда Босния и Герцеговина следом за Словенией и Хорватией принимает решение провозгласить независимость, и в апреле 1992-го года начинается война в БиГ, военно-политическая ситуация в регионе полностью меняется. Сербы из БиГ, воевавшие в Хорватии, отступают и вступают в войну за территории в БиГ.
Война, длящаяся 3,5 года, полностью истощила как боснийских сербов, так и сербов в Хорватии, которым пришлось воевать на две стороны и держать оборону теперь и против боснийской армии.
Перед началом операций «Молния» и «Буря» военно-политическая ситуация совершенно не подходила сербам в Хорватии. Их план отделения и присоединения к Сербии провалился. Военные силы уже не были достаточно сильны для обороны территории, которую они держали, экономика совершенно рухнула, и люди выживали за счет гуманитарной помощи.
 На помощь сил боснийских сербов больше нельзя было рассчитывать, так как они теряли свои территории в столкновениях с вооруженными силами БиГ (армия БиГ и Хорватское оборонное вече HVO, которые вместе воевали против сербов).
Единственный коридор, связывающий сепаратистов с Сербией, находился на территории БиГ и был шириной с десяток километров, ВС БиГ могли легко перерезать его или покрыть артиллерийским огнем.
Элитные отряды боснийских сербов, которые могли бы как-то помочь, находились на другом краю Боснии, занятые в битвах около Сребреницы и на других местах, обороняясь от ВС БиГ. Сербия открыто также не могла прийти на помощь, так как ей пришлось бы слать армию через территорию БиГ, а это бы расценивалось, как открытая агрессия (а Сербия официально не вступала в войну ни в Хорватии, ни в Боснии).
Рассматривая ситуацию в целом, понятно, что задание у сил HV и хорватского МВД было не особо сложным. Превосходя противника в 5 раз, они успешно и быстро заняли территорию, на которой сербы не могли получить помощь. Единственным правильным маневром сербской армии в Хорватии было быстро отступить, чтобы избежать полного окружения.
 Несмотря на быструю победу на территории, обозначенной цифрой 1 на карте, хорватские силы не пробовали освободить территории на северо-востоке, которые были географически связаны с Сербией. Эти территории были интегрированны в Хорватию мирным путем. Копировать хорватский сценарий в Украине может быть опасно, так как военно-политическая и экономическая ситуация совершенно другая (например, тот факт, что территории Украины, охваченные войной, прямо связаны с Россией, что дает возможность России оказывать постоянную военную и экономическую поддержку сепаратистам).
Кроме того, обширная граница Украины с Россией делает невозможным операции подобные хорватским, поскольку Россия может напасть с тыла в совершенно другом месте, а контролировать такую длинную приграничную зону с одинаковым количеством войска по всей длине практически нереально.
Рассматривать разные сценарии из истории полезно, но ни один сценарий не будет совершенно идентичен тому, что происходит сейчас, поэтому Украина все же должна разработать и выполнить свой собственный сценарий, принимая во внимания все специфики конфликта на своей территории".

Продовження історії про Анте з Мостару.
Після кількаденного тролінгу (боснійці ставили фотки якихось дикунів або ж дуже радикальних ісламістів і підписували типу: "лівий берег Мостару") Анте таки перейшов міст! Не витримав тиску спільноти )))
Я взагалі пропонувала мусульманам вишикуватися вздовж свого берегу та кричати на хорватський бік: "Ласкаво просимо, Анте!".
Короче, я дуже рада, що ця історія а) набула такого розголосу і б) була боснійцями підхоплена з гумором, а не обуренням (власне, в них гумор - типова реакція на все, так і війну пережили). Тепер всі бачать, як глупо виглядають це забобони та упередження. Не знаю, чи це вплине на місцеву вату, але може хоч на одну-однісеньку людину...
Хоча б на того самого Анте :)
А ще мені сподобалося, що більшість боснійців не звинувачували самого хлопця, а лише його оточення, в першу чергу дорослих, які його виховували в цій атмосфері ворожості до сусіднього народу. Дуже конструктивно, імхо.

Про мови країн колишньої Югославії

Про мови екс-Югославії. Сьогодні два рази довелося вести досить дивні бесіди щодо мов в країнах екс-Ю, причому співбесідники чомусь чіплялися за паралелі з ситуацією в Україні, хоча б я особисто мовну ситуацію в Україні зразковою або типовою не назвала, тож нічого б з нею не порівнювала.
Тому вирішила написати пост, щоб не давати відповідь кожному окремо. Ну, і може комусь ще буде цікаво.
Хочу одразу попередити, що я не лінгвіст, а тому це буде погляд на мови не з лінгвістичної точки зору, а скоріш з історичної, бо "яжевсьотакіісторик". Поганенький, одногрупники не дадуть збрехати, але якщо рідна Могилянка мене чомусь і навчила, то це аналізувати події та факті та дедуктивно міркувати.
Отже, не знаю, з якого боку підступитися до такої обширної теми, але спробую.
Всім відомо, що всі слов"янські мови походять від одної прамови - праслов"янської, тому якщо почати сильно глибоко копати, то можна договоритися до того, що всі ці мови - це діалекти праслов"янської мови. Але ми не дурні, тому такого говорити не будемо, добре?
Як і не будемо багато зупинятися на тому, що мова - це одна з ознак державності, а отже, у абсолютної більшості держав в світі є своя мова або ж якийсь домінуючий діалект (за винятком хіба що колоній, та й то не всіх, а дуже забитих).
 Отже, щодо мов в екс-Югославії. Як виявилося сьогодні, деякі (а може навіть більшість) українців вважає, що на цих територіях існує одна мова (назвемо її сербсько-хорватська, бо так, власне, її й називали мої співбесідники), а сучасні незалежні країни, які виникли на руїнах Югославії, створили собі окремі мови на основі цієї спільної мови. Ця теза в корні неправильна, і зараз я поясню чому.
По-перше, сучасному хорвату та сербу набагато краще порозумітися, ніж представникам одної та іншої національності, скажімо, 200 років тому. Якщо подивитися на зразки писемності цих народів за минулі століття, можна побачити, що мови відрізняються набагато більше, ніж зараз, а отже, в якийсь момент історії щось призвело до їхнього зближення. До речі, сучасна боснійська мова набагато ближча до боснійської мови, скажімо, 19-го століття, ніж сучасна сербська до сербської того ж часу, і ніжче ви дізнаєтеся, чому.
Справа в тім, що в 19-му столітті сербська і хорватська мова пережили суттєву реформу, про яку я зараз трохи детальніше розповім, але спочатку мушу пояснити, що південнослов"янські мови мають дві суттєві відмінності від східнослов"янських: 1) в кожній з них існує набагато більше діалектів, особливо це стосується хорватської мови, 2) народи жили набагато тісніше та більш взаємопов"язано, ніж у нас, тому сусідні мови не зазнали стількох змін між собою (а також залишилися набагато ближчими до старослов"янської, ніж наші мови). Тому мови залишилися дуже подібними одна до одної, але немає жодних підстав вважати, що це одна мова.
Тим більше, що ще у чотирнадцятому столітті, наприклад, Костянтин Філософ, болгарський письменник, згадує всі ці мови, як окремі: словенську, болгарську, боснійську, сербську, хорватську тощо. Хто ми такі, щоб з ним сперечатися, чи не так? (До речі, його "Повість о письменах" я читала в белградському виданні 1989-го року, тобто у сербської інтелігенції останніх років Югославії, коли держава вже була на порозі розпаду, окреме існування цих мов в минулому не викликало ніякого сумніву). Що, до речі, ще й є свідоцтвом того, що як мінімум у 14-му ст. ці три народи вже були виокремлені та самоідентифіковані (дивно було б вважати, що існують сербська, хорватська та боснійська мови, але не існують народи, що є носіями цих мов, правда?).
Тепер про реформи. Про хорватську реформу я знаю мало, і ліньки зараз лізти шукати, але про реформу сербської мови, вчинену Вуком Караджичем (не плутати з тим Караджичем, що зараз відпочиває в Гаазі), сербським просвітником, в 19-му столітті, знає кожен мешканець екс-Ю, навіть понаїхавший, як ото я.
І тут на сцену виступає боснійська мова, про яку я досі згадувала лише мимохідь.
Справа в тому, що за основу нових модернізованих, або як що хочете - уніфікованих сербської та хорватської мов було взято так званий "штокавский" діалект (названий так по тому, як носіями діалекту вимовляється слово "що", два інші найбільші діалекти - "кайкавський" і "чакавський"). Найбільше поширення цей діалект мав на території Боснії і Герцеговини.

От карта історичного поширення цих діалектів:

Сам Вук Караджич народився в Сербії майже на кордоні з Боснією, тому цілком природньо, що він взяв за основу сучасної сербської мови саме той діалект, який переважав на його батьківщині.
До речі, саме цей пан з одного боку полегшив життя всім понаїхавшим, запровадивши правило "як чуєш так і пишеш", з іншого, викинув з сербської кирилиці літери "ю" та "я" і додав всяких некрасивих зюк, які я досі всі навіть не вивчила, добре, що найбільше тут користуюся латиницею ))) А ще до речі, саме він створив перший словник сербскої мови (початок 19-го ст.), тоді як словник боснійської мови, наприклад, існував ще за часів турок у середині 17-го ст.) (але не будемо мірятися словниками, не для цього пишемо, да?))
Після того у 1850-му році у Відню відбувається конференція сербських, хорватських та словенських просвітників, на якій вони домовляються про спільну літературну мову на основі того ж самого штокавського діалекту та "ієкавичного" говору.
Тут знову доведеться пояснити, що окрім трьох вищеназваних діалектів в екс-Ю є ще три найбільші говора - "ієкавиця", "екавиця" та "ікавиця". Вже відчуваю, що ви почнете кидати в мене капці ))) Шо я можу подєлать, а кому щас лєгко )
Короче, якщо боснієць, наприклад, скаже "лієто", то серб скаже "лето", а хорват з Далмації скаже... "літо" (Руфад дуже веселився, коли зрозумів, що українці говорять ікавицею)))
Так от що, наприклад, пише про цю конференцію місцева вікі (перекладаю): "Віденським літературним договором за основу спільної літературної мови південних слов"ян взято народний говір Боснії і Герцеговини і Дубровника, який характеризується штокавським діалектом і ієкавичним говором".
(Нехай Дубровник вас не збентежує, він на той час не був у складі Хорватії).

Отже, друзі мої, в основі сербсько-хорватської мови лежить саме боснійська, і це офіційно підтверджено міжнародним договором :)
Я б могла про це ще довго писати, але як висновок: мови існували окремо ще в давні часи, в певний період мови було реформовано та наближено одна до одної, після здобуття незалежності цими країнами цілком природно, що деякі з них повертаються або тяжіють до повернення до оригіналу.
Боснійській мові ж нема до чого повертатися, бо вона й є оригіналом сербсько-хорватської мови. Тобто не вона виникла з сербсько-хорватської після незалежності БіГ, як багато хто думає, а зовсім навпаки.
От. Фух, аж пальці заболіли. Цікаво, чи дочитає хтось до кінця? :)