Wednesday, January 2, 2019

Подорожі 2018 року




Січень 2018 - Україна (Фастів, Київ)
Січень 2018 - Афіни, Греція
Лютий 2018 - Ядраново, Хорватія
Березень 2018 - Загреб, Хорватія
Березень 2018 - Сараєво, Боснія
Березень 2018 - Белград, Сербія
Квітень 2018 - Загреб, Хорватія
Квітень 2018 - Німеччина, Люксембург, Франція
Травень 2018 - Сараєво, Боснія
Травень 2018 - Белград, Сербія
Травень 2018 - Ларнака, Кіпр
Червень 2018 - Скоп'є, Македонія
Червень 2018 - Загреб, Хорватія
Червень 2018 - Сараєво, Боснія
Червень 2018 - Сень, Хорватія
Липень 2018 - Задар, Хорватія
Серпень 2018 - Україна (Фастів, Київ, Одеса)
Вересень 2018 - Белград, Сербія
Вересень 2018 - Задар, Хорватія
Жовтень 2018 - Скоп'є, Македонія
Жовтень 2018 - Загреб, Хорватія
Листопад 2018 - Ядраново та Істра, Хорватія
Листопад 2018 - Сараєво, Боснія
Листопад 2018 - Загреб, Хорватія
Грудень 2018 - Загреб, Хорватія (2 рази)

Sunday, April 30, 2017

Vrbnjik, Krk island, Croatia

Містечко Врбнік, в яке ми навіть не планували їхати, але на острові Крк все так близько, а часу у нас було вдосталь, тому таки зазирнули.
Тим більше, що власники апартаментів сказали, що саме у Врбніку виробляється основна маса відомого кркського вина - Жлатини (Žlahtina). Цей сорт вина виробляється з однойменного винограду, який є ендеміком на Крку і нікуди з нього не вивозиться.
Отже, Врбнік. Містечко, яке подібно до Ластівчиного гнізда в Криму вмостилося на скелях п'ятдесят метрів понад морем. З одного боку до міста практично неможливо підступитися, море з силою б'ється о скелі, здалека видніється континент, горний масив Велебіт і місто Цріквениця.



В старе місто, як майже всюди в таких старовинних містечках, можна потрапити тільки пішки, тому ми паркуємося, ледве знайшовши місце (це при тому, що ще далеко не сезон, навіть паркинги в більшості міст все ще безкоштовні), і йдемо у старе місто. Треба сказати, що Врбнік дуже очевидно не туристичний, тому особливих табличок та пояснень там нема. Спочатку ми, звісно ж, вирушаємо не в той бік, бо дорога вглиб старого міста не виглядала дуже обіцяючою.


А потім почалися кам'яні джунглі. У мене склалося враження, що мешканцям Врбніка довгі сторіччя зарплатню видають у камені і бетоні, і вони його ліплять всюди, причому архітектурного таланту сильно бракує, тому ліплять як можуть. З цього виходить нагромадження сходів, сходинок, арок, закутків і інших можливих і неможливих додатків до криво споруджених будинків. Я побувала в багатьох хорватських містечках з вузенькими чудернацькими вуличками, але Врбнік - однозначний рекордсмен. Нижче побачите самі - я знаю, що інколи фото не передають того, що бачить око, але в цьому випадку все передано дуже чітко - от як хаотично "непонятно шо" виглядає на фото, так воно виглядало і у житті.
Я потім ще прочитала у довіднику, що Врбнік хвалиться найвузенькішою вуличкою в світі - автор довідника нею пройти не зміг. Я б не пройшла і поготів ) Може ми її навіть бачили, але я точно не зрозуміла б, що то вуличка.
Але, що цікаво - весь цей урбаністичний хаос ще має вулиці з назвами і номерами будинків! Як там можна шось знайти - я не розумію.
Судіть самі:









При цьому, як я написала вище - вони ще й будинки номерують, і ще й власники мають свої герби





Отут людина зробила арку нижче людського зросту, щоб собі на другий поверх добудувати коряві сходи, до яких впритул спускаються сходи іншого будинку. Ще, цікавий момент, ота дошка, що притулена до дверей праворуч - багато де таке бачила на Крку, але не знаю, для чого це робиться. Може щоб численні острівні коти не мітили двері?


Отак ці сходи виглядають анфас. Ще й двері є, а шо ви думали ))


Ще там була годинникова вежа, яка ховалася поміж іншими будинками і незрозуміло кому показувала час, бо щоб її побачити, треба ще дійти до цього закутку. (точніше НЕ показувала, бо годинник не працює)


Зате на ній рясно ростуть квіти


А потім ми раптом вийшли до моря. Вдалині на тому березі видніється Цріквениця - ми її проїжджатимемо дорогою назад.



Понад морем сиділи люди і пили Жлатину


Ми й собі прикупили пляшечку.


А ще там на шляху до Врбніка є дивне дерево, величезне і на вид дуже старе. Воно обкладене камінням, так що думаю, що якесь значення воно має. Але гугл про нього не знає. Завтра розпитаюся власників апартаментів.





Врбнік однозначно став хедлайнером нашої подорожі на Крк в цьому році. Але у мене ще є інших місць на Крку і не тільки, там красиво і душевно. Відроджуватиму блог, не перемикайте! :)

Monday, February 15, 2016

Щоденник діда. Частина третя, остання

Люкенвальде.
12 июля.

4 часа 15 минут утра. Дневальный делает подъем. Все быстро схватываются и, припомнив вчерашний приказ, начинают складываться. Через 15 минут мы уже получили завтрак.
Нас выстроили во дворе с вещами, выдали по 1 кг. 800 гр. хлеба, по 200 гр. консервы, по 100 гр. сахару и начали погружать в машины. В машину пришлось по 22 человека.
Целый день сегодня ехали мы на восток. Проехали Франкферт на Одере, проехали еще 62 км за Франкфурт и там стали на ночлег. Спать легли в 12.

Дорогой.
13 июля.

Утром встали в 5 часов. У 6 часов уже ехали. Едем на восток. Немцев не видели от Одера еще ни одного. Встречаем только русских солдат и цивильных поляков. Дорога тут стала плохой. Пыль лезет в глаза, в рот. Сейчас мы в 400 км от Ковеля. У нашей машины лопнул задний скат, и мы стали на поправку. И вот мы едем дальше. Шофер набирает максимальную скорость, и мы скоро догоняем свою колонну машин. В селах спрашивам поляков, много ли проехало этой дорогой русских машинами. Они отвечали, что мы первые. До нас все шли пешком.
Два часа стояли на обеде, заправили машины, и поехали дальше. Дальше ехальи километров 80 без единой остановки с очень большой скоростью.
За сегодняшний день проехали 267 км и стали на ночлег в густом лесу. Мы назбирали соломы, веток, постелились и легли спать.

Дорогой.
14 июля.

Подъем в 4 часа.
В 5 уже едем. Дорога здесь не очень хорошая, но продвигаемся быстро. Третий день, на машинах все запыленные, черные. Кушать покамест есть что. В селах и городах обмениваем мануфактуру на продукты.
На ночлег стали в большом и красивом городе Лодзь. Разместились в парку. Вечером наблюдали военный праздник в польской армии. Был показан парад войск, бросали ракеты, горели костры.

Дорогой.
15 июля.

Подъем в 4. Едем дальше.
Дорога очень плохая, пыльная, на дороге много всякой дряни валяется, и скаты в машинах очень часто спускают. Все же сегодня много проехали. Спать легли на берегу небольшой речушки.

Дорогой.
16 июля.

Дорога скверная донельзя. Но все же мы сегодня добрались до люблинской дороги. В самый Люблин приехали в обед. Там мы получили продукты питания на один день. А именно: хлеба 600 гр, 250 гр горохового концентрата и по 200 гр консервы, по 25 грамм сахара. Из Люблина поехали дальше. Сегодня вже пятый день пути на машинах.
И вот к вечеру мы увидели весь опустошенный, разбитый город Ковель. Здесь мы и згрузились.
Спать легли в траве около вещей.

Дорогой.
17 июля.

Утром спали до 7 часов.
После подъема получили продукты: 600 гр. сухарей, 50 гр. солонини, 15 гр. сахару, 250 гр. горохового концентрату.
В 10 часов прошли регистрацию и разбивку по областям. В 12 часов был митинг. Выступал подполковник начальник пункта. Говорил, что сегодня пройдем баню и, если будет ешелон, уедем на родину. Ети слова очень обрадовали всех. Вечером отобрали всех военопленных и увезли машинами на станцию. Говорят начальники, что их берут в армию. Я не верю, что бы я попал домой, не попав сперва в армию.

18 июля.

Сегодня всех разбили по областям, разбили по вагонам. У один вагон выпадает 30-35 человек. Продукты выдают тоже по областям. Но пришлось еще одну ночку переспать здесь, в траве.

19 июля.

Сегодня встал в 9 часов. Позавтракал, походил немного, полежал. У 1 часу получили обед. У обед погрузилась Полтавская область, сейчас грузится каменец-подольская. Может быть до вечера выедем и мы.
Ешелоны всегда готовы на станции. Вечером погрузили вещи на машину, а сами пошли пешком. Последний раз покупался в речке. В 8 часов вечера погрузились в вагоны, получили продукты питания, и в 2 часа ночи тронулись в путь.

20 июля.

Сегодня целый день ехали на восток. В обед стояли на станции Коростень. Сейчас, в 8 часов вечера, стоим в Житомире. Жители житомирской области уже згрузились и ушли. Очередь уже наверно за нами. Наверно сегодня вечером будем в Киеве.

21 июля.

Ночью приехали в Фастов. С Фастова выехали на Белую Церковь. С Белой Церкви приехали на Мироновку. В Мироновке мы сгрузились. Сразу же пошли  3 км от станции в сахарный завод на регистрацию. После регистрации пошли в баню. Вечером мы уже получили документы. Ночью легли спать здесь, до утра все было спокойно.


22 июля.

Утром встали довольно рано.
В 8 часов наняли себе одного извозчика и поехали до Богуслава. В Богуславе згрузились, наняли опять машину и поехали в Медвын. Там мы сгрузились на базарной площади.
Я сразу бросился итти домой в Чесновку, за подводой.
Прийдя домой, я всех застал дома.
Какая это была радость. Это я переживал первый раз такую радость.
Побувши дома до 8 часов, и не нашедши лошадей, я с матерью Дуни возратился в Медвын. Остальные девушки расположились на ночлег у родни Дуни. Мы положились спать. Сразу же приехал отец подводой и тоже лег спать с нами.


 23 июля.
Утром встали в 4 часа.
Погрузились и поехали домой. В 6 часов мы уже были дома. Те девушки тоже побежали домой в Дашукивку (?) Я пошел в ставку искупался, переоделся и пришел обратно. Девушки привели своих родных, забрали вещи и ушли домой. Вечером вышел на глухую и пустую дорогу за двором. Все было тихо. Если бы это было не дома, то я пропал бы с тоски.

24 июля.

После подъема ушел на ставок рыбу удить. До обед поймал 5 шт. рыбок.
Вечером пошел с Саньком гулять. Улицы были пустынные и мрачные.
Вышли две-три девушки, запели песню, посмеялись и ушли домой. Спать лег в отчаянии.

25 июля.


Каждый день все описывать, это только бумагу портить. Все идет обыкновенным порядком. День проходишь, вечером тоже куда-нибудь пойдешь и спать.

Попередні частини:

Вступ
Частина перша
Частина друга



Wednesday, February 3, 2016

Щоденник діда. Частина друга.

27 июня.
Сегодня, наверное, последний день моей жизни в этом лагере, заграницей. Сегодня уезжает весь наш лагерь. Сидим з вещами на улице  и ожидаем машин. Около соседних бараков идет погрузка. Крики заглушают всё. Но вот подошла и наша очередь ехать. Вот мы уже на машинах. Через полчаса подъезжаем к русско-американской границе. Впервые за 3 года вижу советских пограничников с автоматами в руках. Машины помаленьку переезжают понтонный мост через реку Ельбу - границу.
На советской стороне мы слезаем с американских машин, регистрируемся и грузимся на советские машины. Военопленных (бывших) отобрали и оставили на месте. С 11 часов до 5 часов - все время ехали на восток. Сгрузились около бараков. Девушки и замужние остались здесь, а нас, одиночек ребят отобрали и поселили в отдельный лагерь. Говорят, вот тебе и дом твой. Разбили по подразделениям, и мы стали солдатами.
Встаем в 7 часов, делаем физзарядку, ходим на работу. Кушаем неважно.


Люкенвальде.
28 июня.
Сегодня день прошел по новому. Подъем сделали в 7 часов. Горячий завтрак был в 9 часов, до 3 часов работали, в 3 часа опять горячая пища. В 9 часов - чай и 350 гр. хлеба.
Спать - в 11 часов.

Люкенвальде.
29 июня.
То же самое, что и вчера
Спалось неважно. Очень тесно в бараке. Комнатка маленькая, а помещаемся в ней целым взводом - 85 человек. Кушать тоже не хватает. На кухне нет котлов. Приходится переносить все.
Об отправке ничего не слышно. Досадно, никуда не выпускают, даже погулять.
Люкенвальде.
30 июня.

Та же картина скучной жизни, что и вчера. 
Правда, сегодня несколько веселей. Водили нас в кино. Кинокартина уже старая, потрепанная, и я был разочарован.
После кино пообедали и сходили в баню. Баня хорошая.

Люкенвальде.
1 июля.
Воскресенье. Сегодня режим немного помягшал. Встали в 8 часов. После завтрака гулять пошли... по расположению своего лагеря.  За дрот выходить не разрешалось. Целый день под дротом стоят девушки знакомые из жизни в лагерях за границей.
Приходила и моя односельчанка Дуня. Поговорили и она ушла. Очень хотелось бы увидеть еще одно знакомое лицо, последний раз увидеть не пришлось, не знаю почему.
Ах, доля моя, доля, не прийдется даже и погулять. Пройдет моя молодость, и не увижу я счастья.

Люкенвальде.
2 июля.
Первый день недели.
Ето самый тяжелый день. Сегодня на станции, которую нам хорошо видно, грузятся в ешелон какие-то девушки - домой.
Ком.роты говорит, что будут от нас сегодня отплавлять малых и старых домой. Я думаю, что я в "малые" уже не попаду.
Сегодня вечером приезжали из центрального лагеря артисты ставить концерт.
Ставили на дворе. Само собою понятно, какой здесь может быть концерт. Играл струнный оркестр, танцовали девушки.

Люкенвальде.
3 июля.
З самого утра идет дождь.
После обеда увидел через проволоку односельчанку Дуню. Их привели в баню.
Говорит, что им проходит комиссия.
Наверное, их скоро отправят.
Очень хочется, чтобы скорее вывозили отсюда, не смотреть больше через эту проклятую проволоку. Хочется увидеть украинские сады, которые вже краснеют от вишен, украинские желтые поля с хлебом. Вообще, этот климат уже надоел. Все дождь и дождь. Кроме того, питание, все таки, как не говори, никуда не годится. Утром, в восемь часов, получаем по поллитры какой-то похлёбушки без картошки и мяса. В 4 часа вечера то же самое. И на вечер дают по 600 гр. черного хлеба. Жиров не дают абсолютно, кроме сахару - ложку на двух. Оттого настроение падает. Но говорят, что это мы отбываем армейский карантин.

Люкенвальде.
4 июля.
Сегодня с утра, после поверки, снова построили всех и некоторых отобрали - самых младших и самых старших - им сказали собраться з вещами. Какие они рады.
Сейчас только пришли опять артисты, только ставить будут в клубе.
Начинаю писать сызнова, только пришел с концерта. Концерт на этот раз замечательный был. Артисты все старые, заслуженные. Но, пришедши с концерта, мое настроение все упало.  На меня набросился командир отделения за то, что я не во время стал на дневальство. Общем, получилось какое-то недоразумение. Отделенный очень сердит. Целый день я провожу на дворе. На нарах неохотно сидеть и слушать сплетни целого взвода. После обеда стараюсь заснуть, но все даром - не могу. Имею большой наклон к писанию, но писать не об чем.
Развлечений никаких нету. Если бы были здесь девушки, было бы веселей, а то их здесь редкость.

Люкенвальде.
5 июля.
Сегодня утром выехали з 1927 году и моложе, а также и старше 1905 года уехали куда-то.
После завтрака нас повели в гражданский лагерь на работу. Право, на работу лучше ходить, чем сидеть в бараках. Там поговорили с новыми людьми, особенно с девушками, которых у лагере в нас нет совсем. Хотя бы скорее брали в армию да выдали бы обмундирование, и то было бы легче. Командира говорят, что придется итти пешком 800 км,  вещи будут везти, а мы будем топать.
Неважно, лишь бы скорее до России добраться. С тем и уснул.

Люкенвальде.
6 июля.
Погода очень скверная.
Полчаса дождь, полчаса солнце. С утра был обыкновенный день, но з обеда - резкая перемена. Приносят мне письмо от Дуни. Не успел письмо прочитать, как вдруг несут на мой адрес посылочку: полтора килограмма хлеба, банка консервы и пачка масла. Я, конечно, был очень рад этому маленькому подарочку, подаренному мне землячкой Дуней. О, я очень благодарен ей.
Это для меня знаменитый день. Завтра часть нашего батальона выезжает. Комиссии нам никакой нет. Кто больной, тот должен явиться в санчасть.

Люкенвальде.
7 июля.
Сегодня опять новости. Пришли из комендатуры уполномоченные, разбили по областям. Из каждой области - один взвод. Объявили все правила движения. Сказали, что на днях тронемся.
Спать лег рано, потому что завтра дневальный - рано вставать надо.

Люкенвальде.
8 июля.
Встал в 5 часов. Оддежурил до 9 ч, потом лег спать. Разбудила меня землячка Дуня - пришла проведать. Ее впустили по пропуску. Бабам везде везет - их пускают гулять, нас же - и ногой никуда. Правда, каждый день водят в кино нас, сегодня тоже повели. На 100 человек дают 10 билетов. Больше нет мест.
Приходится сидеть и ждать очереди. Посидел, поговорил с землячкой, потом и она ушла - остался я один снова. Приходит 5 часов - снова заступать на дежурство.

Люкенвальде.
9 июля.

Сегодня у меня знаменитый день. З 10 часов утра наблюдал затьмение солнца. В этой части земного шара это явление очень хорошо видно. После обед опять поверка - проверяли по новым спискам, по областям, и уточняли их.
Вечером сходил в кино.
Смотрели кинокартину "Шесть часов вечера после войны".
Очень интересная военная картина.

10 июля.

Сегодня целый день был на работе.
Работали на ближайшем заводе. Чистили станки и приготавливали их к вывозке в Россию.
Работа, конечно, нетрудная, но на этом пайке не очень приятно таскать железо. Впрочем, я никогда работы не боялся и не ленюся работать.
В кино сегодня не пустили. Спать лег грустный.

11 июля.

Утром, по обыкновению, встал в семь.
После завтрака - снова на завод.
Паковали в ящики все, что попадалось под руку - болты, винты, гайки, шурупы. В обед сказали, что после обед на работу идут только 20 человек. Как не было, а мне пришлось итти. Остальных командир повел в кино. Нам же сказал, что обязательно поведет нас всех завтра.
После окончания работы нас всех построили, и командир батальона объявил нам, что мы в четыре часа утра будем отъезжать отсюда. К нам в двор наехало полный двор автомашин и остались на ночлег. Через час стали ходить разговоры, что поездка в четыре часа отменена.
 Почему, неизвестно. Может быть, что это мой последний вечер в этом лагере. Завтра увидим. Я слухам не верю.


Monday, February 1, 2016

Щоденник діда. Частина перша.


21.3.1945г. Долой фашистов!
О, жизнь моя!
Кто бы мог подумать, что я останусь жив и здоров. После всего этого я вижу эту жизнь, как во сне. Живем мы на американской германии, в г. Кайзерслаутерн. Помещаемся в военном городке. Житуха проходит ничего. Живем в казармах, в опрятных чистеньких комнатках. Спим на матрасах. Кушать американцы дают хорошо. Два раза в день горячая пища - борщ и макароны. Хлеба пол-кила, белого, и по 50-100 гр. колбасы, масла, или чего нибудь другого. Американцы привозят русские кина, ставят концерты, играют военные духовые оркестры, играют футбольный и волейбольный мачт. Вечером в клубе танцы, песни. Публика всегда разнообразная. Женщины немного перевышают мужчин, мужчины занимаются военной подготовкой, женщины работают на кухне, убирают комнаты. Всего в лагере 4 тысячи народа. Американцы стараются доставать одежду, продукты, табак, мыло.
Вот почти уже два месяца я в этом лагере живу, а голодный не был и разу. Целый день делаешь, что хочешь, а вечером идешь по корпусам гулять. До 1-2 часов гуляешь, а потом до 10 утра спишь.
Впрочем, очень забавно проходит моя житуха сейчас. 
15.VI. Кайзерслаутерн.
Записки о путешествии на Родину!
Dessau
18 июня.
Сегодня пришло распоряжение всему лагерю выезжать. Какая то неясная радость охватывает всех, и все начинают торопливо собирать вещи.
Вот мы уже на машинах. Я все еще не верю, куда я еду. На станции ожидает ешелон. Американское и русское командование приняло меры для восстановления порядка при посадке. Действительно, порядок был. Продукты питания были разложены наперед по вагонам.
Машина подъезжала задом к вагону, и все погружались в вагон. Когда поезд тронулся, духовой оркестр на пероне ударил марш, а колеса вагоном застучали по стыкам рельс.
Дорогой.
19.VI.
Сегодня целый день ехали. В вагоне не сидится. День провожу на крыше вагона, ночью попробую спать на крыше. В вагоне жарко, тесно, но это не портит настроения, так как все чувствуют конец своего угнетения. Вечером поезд останавливается, и все с нетерпением ожидают снова начало качки.
Дорогой.
20 июня.
Ночь провел на крыше. Было холодновато, но это терпимо. Ночью проехали 6 километровую тунель. В тунели полно дыма, на потолку садится копоть и пар от паровоза, и все это капает сверху. Всю ночь ехали без остановки, утром стали в городе Напау.
Сегодня проехали город Ерфурт, Ваймар, Цайц, приехали за пять километров до Лейпцига.
До Лейпцига нас не допустили - путь несправный. З Лейпцига завернули в г. Галле, а из г. Галле поздно вечером выехали на Дассау.


Дорогой.
22 июня.
Сегодня целую ночь стояли.
Спать лег на крыше. До 10 утра ходил гулять в лес. Был у озера в селе, там русские ребята купались. Услышав свистки паровоза, все бросились из воды через огороды, лес, к ешелону.  Через десять минут мы уже медленно ехали к станции Дессау. На станции мы перегрузились на автомашины, и, к великому неудовольствию нашему, нас привезли в большой лагерь, в деревянные бараки. Правда, устроились хорошо, комнатка маленькая, живем в ней в четверых - старые знакомые. Сегодня мне один из щасливых дней. К моему великому  изумлению вечером на концерте встретил своих односельчан-девушек. Их было шесть. Три года я с ними не виделся. Вечером они завели меня к себе, и я просидел там довольно долго.
Дессау.
23 июня.
Сегодня целый день проводил у землячек. Время проходит быстро. Становится как-то грустно - почему - сам не знаю.
Стараюсь развлечь себя как-нибудь, блуждаю по поселках, ко всему приглядываюсь. Стараюсь не думать, когда выезжать отсюда.
Вечером был на концерте. Ничего нет интересного. Идешь смотришь, потому что нет работы, спать ложиться рано также не охота. Вечером после концерта пошел дождь. Все грустил и вгадывал, дома ли родные. Лег спать, и что-то тяготило мне грудь.
Дессау.
24 июня.
Утром встал довольно поздно. День свой провел также беспутно, как и всегда. Ходил к землячкам, в другой лагерь к приятелю. Из другого лагеря сегодня выезжают на ту сторону. Завтра, говорят, будут выезжать из нашего лагеря некоторые. Только разговорам я не очень верю. В крайнем случае три-четыре дня здесь посидим, дальше некуда. Сегодня купался в Ельбе. Вода идет очень быстро, но не очень холодна.
Вечером снова концерт, но уже платный. В нем нет ничего нового. Артисты все старые, все знакомое мне и не интересно. После концерта посидел у землячек и ушел спать.
Дессау.
25 июня.
Сегодня то-же, что и вчера.
Из нашего лагеря несколько машин отправили на границу. Ожидаем своей очереди. Стараюсь увидеть землячек и поговорить с ними, но все как-то не выпадает время. Землячки предлагают ехать вместе, но в меня на это как-то охоты нет - привык уже между чужими людьми.
Впрочем, посмотрю.  Я хочу добраться додому сам, потому что не знаю, есть ли у меня родной дом или же я никого там не застану.  Этот вопрос часто мучит меня.
Дессау.
26 июня.

Для меня сегодня тяжелый день. Уехали землячки, я даже не попрощался с ними - ходил на озеро, прихожу назад - их уже нет. Я грустил целый день, вечером рано лег спать.

To be continued...

Щоденник діда. Вступ

Мій дід, Лажевський Михайло Опанасович, роки життя - 1926-2010, під час Другої Світової війни був остербайтером в Німеччині. Спочатку працював на господарів, потім, коли Німеччина вже очевидно програвала, їх всіх загнали у концтабір у місті Цвайбрюкен (Zweibrucken) на заході Німеччини, майже на кордоні із Францією. Табір цей був майже невідомий, оскільки ув'язнені з нього виконували секретні роботи по будівництву і оздобленню німецької військової залізниці. Концтабір не було нанесено на жодні карти, і навіть саме його існування приховувалося. Так, коли в дев'яності роки Німеччина почала виплати компенсацій колишнім остербайтерам, моєму дідові спершу відмовили у виплатах, оскільки відомостей про концтабор, в якому його тримали, в реєстрі організації, яка займалася виплатами, не було. Тим не менш, вони завели активну переписку з дідом, в ході якої він надав їм безліч спогадів про місто Цвайбрюкен і сам концтабір. Це довело німцям, що дід говорить правду, і на основі його спогадів вони таки відшукали місце, де був концтабір та дізналися про його існування!
Я гуглила цей табір, але не змогла знайти згадок про нього. Можливо, він якось інакше називався або був приписаний до іншого місця. Або ж взагалі котирується як не табір, а інша верства закладу. В будь-якому разі, дід декілька разів отримував виплати від Німеччини, і я не думаю, що німці б платили компенсації комусь без доказів, що ця людина дійсно перебувала у концтаборі.


Табор у березні 1945-го звільнили американські війська. Дід розповідав, що в кінці війни, коли все чоловіче населення Німеччини, здатне тримати зброю, вже було послано на фронт, табір оберігали старі діди, які вже ледь рухалися, і якби ув'язнені самі не були виснажені голодом і важкою працею, вони б давно підняли бунт і побігли.
Під час наступу союзників табір мали знищити, але коли американська авіація з'явилася над табором, діди так полякалися, що покидали зброю і побігли. Ув'язнені також розбіглися і поховалися в лісі. Згодом приєдналися до американців і перші місяці після звільнення перебували у їхньому таборі.
Саме під час перебування у таборі американців мій дід почав писати свій щоденник. Закінчується щоденник поверненням до рідного села.
Власне, не закінчується, але записів стає дуже мало, буквально по одному за місяць чи декільки місяців. Дід просто залишає відомості про те, де зараз працює або навчається, і оскільки це не стосується його досвіду під час Другої Світової, я вирішила не переписувати ті записи.
Взагалі дід до старості зберігав тепле ставлення до американців (пам'ятаю, як він радів, що мені в школі викладали англійську саме американці) і досить скептичне до радянської влади. Казав, що надивився в Німеччині, що роблять радянські офіцери (що саме надивився він мені, дитині, не казав, але тепер, коли багато стало відомо, і я сама вже розумію). Наприклад, будучи досить успішним інженером, дід відкидав пропозиції вступити до компартії, що відкрило б йому шлях до академічного звання та просування по службі.
До речі, американці пропонували йому та іншим колишнім в'язням залишитися у них (потім я дізналася, що в Європі після Другої Світової існувало багато таборів для "переселенних осіб", де оселилися ті, хто не бажав повертатися до режимів у своїх країнах), але звичайно, що хлопцеві у 18 років було не до політики, кортіло лише повернутися додому і знайти рідних.
Так я і не стала американкою :)

Дід на свій 80-ий день народження

Я не міняла орфографію та пунктуацію щоденника за одним винятком - замість російської "э" у діда всюди стоїть українська "є", (наприклад, "єти", "поєтому"), але я всюди писала "э", щоб не переключати розкладки.
Дід був україномовним, точніше, суржикомовним, але щоденник написано російською мовою (українським її варіантом) - думаю, що школа в селі Чеснівка (Черкаська обл, Лисянський р-н) була російськомовна, і учні вчилися писати російською, хоч і говорили побутово українською.

Friday, February 27, 2015

дурналістика

Пам'ятаєте, як у голівудських фільмах зображають журналістів?
"вічно не в тему, вічно нашкодять".
В тому ж Міцному горішці хоча б, пам'ятаєте, як вони пішли додому до Джона Маклейна та дали дитині поговорити з батьками. І терористи таким чином дізналися, хто дружина Макклейна, і короче всьо заверте...
Я раніше дивилася такі фильми и думала - шо за фігня, чого у них такі тупі журналісти і не розуміють, якої шкоди завдають своїми діями нібито "заради правди"? Думала, що це такий літературний прийом, як наприклад, коли жінка в стресовій ситуації починає себе вести як дурепа.
Тепер вірю, що це правда. Коли бачу наших журналістів, які заради "своєї правди" дуже і дуже шкодять справі.
Я вже писала неодноразово, що у нас дуже багато інформації витікає, в жодній війні такого нема. Та шо там у війні, в мирі такого нема. В Штатах є таке поняття "classified" - і всьо, інфа засекречена, і дзусь.
А у нас розтеревенять все, що дізналися, одразу як дізналися (часто і без перевірки данних, а нашо, да?) - жодного сумніву або малесенької думочки - чи не нашкодив я оце зараз комусь?
Я Руфада якось спитала, як він оцінює відступ з Дебальцеве, чи це велика поразка для нашої армії (бо ж дехто капслочить про це вже декілька тижнів так, наче то наше Ватерлоо).
Руфад сказав - ні, поразка прикра, але невелика. І найгіршим наслідком може бути - падіння морального духу воїнів.
І тут я згадала всі істерики, все те, шо писалося і казалося після цього відступу. Прочитала оце про те, що "небєзісвєстная" Настя там фотосесії з трунами клєпала в Артемівську. Можете собі уявити, як такі репортажики впливають на моральний дух солдат? А наші істерики? А оці розборки "був котел-не було котлу"? У Фейсбучику, блін! 
І подумала, що у воєнний час журналістів треба тримати як собак на ціпку. Вигулювати час від часу, але багато волі не давати. Бо я вже не знаю, якими мотивами вони керуються, але явно бажання журналістських сенсацій та ексклюзивів в них затьмарює здоровий глузд та порядність.
А скільки було таких випадків, коли інфа розійшлася, але виявилася фейковою або просто неправдивою? Я розумію ще, коли баби-пліткарки таке роблять, але коли ті, хто себе називає журналістом, ширять неперевірену інфу тільки заради того, щоб першим про неї сповістити? 
Я знаю, що у мене є френди-журналісти, і вони напевно зі мною не погодяться, але те, що відбувається з журналістикою у нас в країні - це якийсь страшенний жах. Гуляй-поле. І ГромадськеТВ, як банда анархістів, на чолі всього цього безпрєдєла.
І це ж наче має бути інтелектуальна еліта, яка б найкраще мала розуміти, що в країні війна, а тому жити як хочеться і робити що хочеться - неможна. І професійними амбіціями теж треба трохи поступатися, ну просто тому що війна - це інша реальність, тому й поведінка має їй відповідати. 
Тим більше, що є дуже багато тем цивільного характеру, за які можна було б взятися, але ж ні - всіх як мух на солодке потягнуло звітувати про війну. При цьому жодного з цих людей навіть з натяжкою не можна назвати воєнними журналістами, а тим паче - аналітиками. 
А у нас в принципі журналісти не розуміють, що репортаж - це тупа передача фактів, а не ваша аналітика щодо того, хто винен і як треба було зробити. Ти генерал? У армії далі прапорщика дослужився? Ні? Ну от сиди собі і пиши про посівну. Тем в країні - безліч.
За це я ще додатно поважаю Дмитра Гнапа, який реально дотримується британського гасла keep calm and carry on та продовжує займатися тим, чим займався раніше, а не лізе у військові експерти.